[Brujo]

Карлос КАСТАНЕДА
КАЗКИ ПРО СИЛУ
 
Зміст попереднього. Карлос Кастанеда — молодий антрополог знайомиться в Мексиці під час наукових експедицій з доном Хуаном та доном Хенаро—чарівниками з племені які. Вони вводять його в чаклунський світ таємничих небуденних реальностей. Світоглядні концепції древньої мудрості, нагромаджені минулими поколіннями, принципово відрізняються від сучасних моделей науки й космогонії: у фундаменті буття та його багато-мірної динаміки, лежить дивовижна сутність — нагваль, оволодіння якою да« змогу чинити дії, що для звичайної свідомості здаються надприродними. Повсякденна свідомість, закономірності якої описуються концепцією т о н а л ю , за свідченнями і досвідом чарівників, е лише поверховою плівкою таємничості й глибокого світу, що нас оточує, а разом з тим — є результатом нашої свідомої психотворчості.
Крок за кроком, всупереч опору власного Інтелекту, вихованого європейською наукою, Карлос піднімається по щаблях магічної практики. Наближається страшний Іспит: молодий учений разом з Пабліто (ще одним учнем магів) повинен стрибнути з гори у прірву, щоб в ці короткі хвилини падіння «перебудувати» світосприймання, а відтак — увійти в Інше буття. Або, при невдачі,— загинути!  
 
ПРОЩАЛЬНИЙ СТРИБОК
Дон Хуан розбудив мене на світанку. Вручив мені флягу з водою і торбу з сухим м'ясом. Кілька миль ми йшли мовчки до того місця, де я залишив два дні тому свою машину. Коли ми підійшли до неї, він спокійно мовив, пильно глянувши мені в очі:
— Ця мандрівка — наша остання спільна прогулянка.
Я відчув сильний поштовх у животі. Серце віщувало, що він має на увазі. Ми сіли в машину, та поки я завів мотор, дон Хуан сказав, що в нас є кілька хвилин, аби торкнутися деяких почуттів особистого плану.
Він згадав про маленького хлопчика, якого я колись знав, і про те, що мої почуття до нього-незмінні на відстані і впродовж тривалого часу. Дон Хуан висловив певність, що при згадці про цього хлопчика, моя душа радісно тріпоче і я бажаю йому всього найкращого.
"Закінчення. Початок див.: №№ 1—4, 1991 р.
 
Він нагадав мені історію, яку я йому колись розповів. В ній нібито був глибокий зміст. Під час однієї? прогулянки в горах поблизу Лос-Анжелеса маленький хлопчик втомився і я змушений був посадити його собі на плечі. Хвиля безмірного щастя охопила тоді нас, і хлопчик вигукував слова вдячності горам і сонцю.
— Це був його спосіб прощання з тобою,— сказав дон Хуан. Від його слів моє серце защеміло і перехопило віддих.— Є багато способів прощання. Найкращий — зберегти спогад радості. Якщо ти живеш, як воїн, тоді тепло, що його ти відчув, тримаючи малюка на плечах, буде незмінним і свіжим спогадом, поки ти живеш. Це спосіб прощання воїна.
Тамуючи хвилювання, я ввімкнув мотор і поїхав швидше, ніж звичайно. Десь за годину ми прибули до густого гаю. Дон Хуан, Пабліто і Нестор вже чекали нас. Я привітався. Всі вони, здавалося, були щасливі й сповнені енергії, і мене охопило почуття глибокої спорідненості з ними. Дон Хенаро обняв мене і ласкаво поплескав по спині. Повернувшись до Пабліто й Нестора, сказав, що я чудово здійснив стрибки на дно ущелини в останньому іспит».
— Так, так, друзі,— повторив він, пильно дивлячись на них,— я його наставник і запевняю, що ці стрибки були справжнім досягненням. Це було вінцем подвигу воїна.
Поклавши мені на плечі обидві руки, дон Хенаро лукаво посміхнувся, а очі його іскрилися:
— Мені нема чого більше сказати тобі, Карлітосе. Хіба лише те, що в твоїх кишках забагато гидоти !..
При цьому він і дон Хуан аж завили від сміху. Пабліто й Нестор нервово хихикали, не знаючи, як реагувати. Справа в тому, що після останнього стрибка зі скелі дону Хенаро довелося довгенько одмивати мене в потоці: напруга й страх зробили своєї
Коли всі заспокоїлися, Пабліто сказав мені, що не певний в своїй спроможності самостійно рушити в невідомість.
— Я справді не тямлю, як це зробити,— сказав він.— Хенаро запевняє, що потрібна лише невразливість. Як ти гадаєш?
Я відповів, що знаю ще менше, аніж він. Нестор турботливо зітхнув і запевнив:
— Хенаро сказав, що ви обидва зробите це...
Дон Хенаро дав знак рушати. Він з доном Хуаном ішов за кілька кроків перед нами. Майже в повній безмовності ми мандрували гірською стежиною цілий день. В одному місці стежка перейшла в дорогу. Ми обігнули гору «^раптово узріли розкішну зелену долину, осяяну сонцем. Над нею палахкотіли .дві веселки, над обрієм купчилися грозові хмари з темно-синіми пасмами дощу.
Ми звернули з дороги і рушили вузькою нерівною стежиною, спускаючись до північного краю долини.
В надвечір'я ми дісталися вершини скелі, що нависла над долиною. Сонце низенько висіло .над обрієм. Дон Хуан з доном Хенаро покликали нас на північний бік скелі. Звідси відкривалися гребені високих гір, сонячні промені кидали оранжеві барви на далекі громаддя хмар. Краєвид хоч і був на диво прегарним, дихав смутком і самотністю.
— Ти підійшов до самого краю, Карлітосе,—сказав раптово дон Хенаро.— Ти і Пабліто. Ви обидва.
В голосі його чулася м'якість, без жартівливих відтінків, очі сяяли добром і турботливістю.
— Інші воїни, прямуючи в невідоме, зупинялися саме тут,— додав він.— Всі вони бажають вам обом добра й успіху.
Я відчував, як щось рветься довкола мене, ніби повітря було напівтвердим і щось створювало хвилю, яка піднімала мене на свій гребінь.
— Всі ми бажаємо вам всього найкращого,— знову
 
озвався дон Хенаро, Нестор обняв Пабліто й мене, а потім сів оддалік.
— У нас ' ще є час,— мовив дон Хенаро, глянувши на небо. А потім, повернувшись до Нестора, додав.— Чим ми поки що будемо займатися?
— Сміятися і розважати один одного,— озвався той. Я відверто сказав дону Хуану, що мене бере страх, і чи не є оця ситуація своєрідним трюком, розробленим для мене. Я додав, що душа моя сповнена жаху, розтерзана сум'яттям, і те, що має статися, чи не згірше смерті?
— Ти скаржишся,—сухо відповів дон Хуан.—Ти жалієш самого себе до останньої миті.
Всі засміялися. Дон Хуан казав правду. Але що за нездоланна тяга до саможаління! Я гадав, що давно вже вигнав її зі свого життя, а тому прошу всіх вибачити мій ідіотизм.
— Не вибачайся,—сказав дон Хуан.—Вибачення— це дурниці) Що справді має значення, так це невразливість воїна в цьому унікальному місці сили. Тут побували найкращі воїни, постарайся уподібнитися їм!
Потім він звернувся до Пабліто й до мене.
— Ви вже розумієте, що це останнє завдання, в якому ми будемо вкупі. Ви ввійдете в нагваль і тональ з допомогою лише власної сили. Хенаро і я знаходимося тут тільки до прощання з вами. Сила визначила, щоб Нестор був свідком. Хай станеться такі
— Як тільки ви ввійдете в невідоме самотужки, повернення назад не залежатиме від нас. Самі вирішите— повернутися чи ні. Ми певні, що у вас обох стачить сил, аби повернутися, якщо захочете. Адже минулої ночі ви спроможні були усунути страшну небезпеку оллі*, яка могла вас розчавити. Це стало пробою вашої сили. Ще хочу додати, що мало воїнів залишаються жити після зустрічі з невідомим, яка вас чекає. Не тому, що це важко, а тому, що н а г в а л ь привабливий понад всяку уяву, і воїни котрі пірнають в нього, починають розуміти, що вертатися до т о н а л ю або до світу шуму, болю й порядку, вельми неприємна справа.
— Залишатися там або вернутися,— додав дон Хуан,— вирішує не розум, не бажання... а, напевне, наша доля. Тому неможливо заздалегідь передбачити результат. Якщо ви залишитеся там, то щезнете, ніби земля повністю поглинула б вас. Якщо ж вирішите повернутися, то змушені будете чекати, як справжні воїни, доки ваші приватні завдання не завершаться. Після їх успішного або неуспішного завершення, ви оволодієте власною цілісністю.
Дон Хуан на хвилинку замовк. Дон Хенаро глянув на мене і підморгнув.
— Карлітос бажає знати, що це означає — «оволодіти власною цілісністю»? — сказав він і всі засміялися.
— Це означає,— підхопив дон Хуан,— що воїн зрештою зустрінеться з силою. Ніхто не скаже, що він буде з нею робити. Може, ви обидва будете мирно і непомітно блукати по землі, а може, повернетеся, щоб вас люди ненавиділи або шанували чи любили. Все це залежить від .вразливості і свободи вашого духу. Важливою річчю, одначе, є ваше завдання. Це дарунок учителя і наставника своїм учням. Я певен, що ви успішно доведете свої завдання до кульмінації. — Очікування, виконання завдання є особливим,— зненацька промовив дон Хенаро.— І я хочу розповісти вам історію про плем'я воїнів, котре проживало в давню пору біля цих гір. Слухайте уважно.
В тих випадках, коли воїн того племені порушував закон, його доля вирішувалася громадою. Винуватець повинен був пояснити причини, що штовхнули його на
"О л л і — містичні потвори магічного світу.
 
злочин. Одноплемінники уважно слухали, а потім або мирно розходилися, якщо пояснення переконували їх у правоті воїна, або вилаштовувалися з повним бойовим обладунком на краю оцієї кручі, якщо винуватця засуджували на смерть, щоб здійснити вирок. Засуджений воїн прощався з усіма, і, починалася страта.
Дон Хенаро глянув на мене й Пабліто, ніби чекаючи нашої реакції. Потім повернувся до Нестора.
— Може, свідок .скаже нам, що спільного має ця історія з нашим днем?
Нестор нервово засміявся і похитав головою.
—Свідок не мас жодної уяви.
Дон Хенаро попросив усіх пройти разом з ним до західного краю скелі. Там була вузенька стежка, що обривалася в прірву.
— Понад проваллям в ті часи,— вів далі дон Хенаро,— росли дерева. Попрощавшись з товаришами, воїн починав спускатися стежкою до дерев. Товариші піднімали .зброю і націлювали на нього. Якщо ніхто не стріляв або якщо воїн одужував після поранень, досягнувши смуги дерев, він діставав свободу.
Ми повернулися назад і знову сіли на камені. Дон Хенаро вів далі свою розповідь:
— Оповідають, що були випадки, коли засуджені долали той шлях без жодного поранення. Скажемо так:
їхня особиста сила впливала на товаришів. Коли вони цілилися, магнетична хвиля проходила по них і ніхто не смів використати своєї зброї.
Дон Хенаро глянув на мене, потім на Пабліто.
— Була одна гумова, обов'язкова для цього спуску. Воїн повинен був йти спокійно, ні на що не зважаючи, дивитись тільки вперед. Не озиратися, не спотикатись, не тремтіти, а головне — не бігти, рятуючи своє життя.
Дон Хенаро зробив паузу. Ми з Пабліто відгукнулися на його розповідь мовчазними кивками.
— Якщо ви обидва вирішите повернутися на цю землю, то повинні чекати, як справжні воїни, доти, доки виконаєте свої завдання. Це очікування схоже на спуск отого воїна, засудженого на смерть. Відзначте: воїн вийшов з людського оточення і ви також. Різниця в тому—хто цілиться у вас. Ті, хто цілився у воїна— були його товаришами. Але ті, що цілитимуться у вас — це невідомі сили. Єдиний ваш шанс — ваша невразливість. Ви повинні чекати, не оглядаючись. Чекати, не сподіваючись на нагороду. І ви повинні спрямувати всю особисту силу на виконання ваших завдань.
Якщо не будете діяти розважно, якщо почнете тремтіти, сумніватися, впадати у відчай, то вас безжально встрілять меткі воїни з невідомості. З іншого боку, ваша розважливість і особиста сила дає шанс виконати ваші завдання. Тоді ви осягнете обіцянку сили. «Що це таке?» — чую запитання. Це та обіцянка, котру сила готує людям як світоносним істотам. Кожен воїн має різну долю, тому неможливо сказати, якою стане ця обіцянка для кожного з вас...
— Ми' цілком самотні, Карлітосе,— зауважив дон Хенаро м'яко.—Це наші умови. .
Я відчув у грудях біль своєї прив'язаності до життя і до близьких мені людей. Не хотілося прощатися з ними.
— Ми самотні,— підхопив дон Хуан,— але вмерти одному не означає — вмерти а самотині.
Пабліто тихо плакав. Потім встав і почав схвильовано говорити. Це йе було набором слів чи сповіддю. Ясним голосом він подякував дону Хуану і дону Хенаро за їхню доброту. Повернувшись до Нестора, подякував за дружбу і побратимство. Потім витер очі рукавом.
— Яка чудова штука — бути в цьому прекрасному світі! І в цю чарівну пору)—вигукнув він і зітхнув. Його настрій передався мені, хвиля піднесення заполонила душу. Потім він підійшов до краю урвища і розпростер руки, ніби хотів когось обійняти. Ми стояли оддалік, щоб не чути його втаємничених слів прощання.
 
Я був безсилий щось сказати. Але згодом якась. потужна сила підняла мене, і я теж висловив учителям і друзям свою вдячність і печаль.
Ми затихли знову. Північний вітер тихо посвистував, обвіваючи .моє обличчя. Дон Хуан глянув на мене. Я ніколи ще не бачив стільки доброти в його очах. Він сказав, що воїн прощається, дякуючи всім, хто зробив йому послугу або висловив співчуття.
Дон Хуан і дон Хенаро підвелися і потягнулися руками й спинами так, ніби їхні тіла від сидіння заніміли. Моє серце почало болісно калатати в грудях. Вони змусили мене й Пабліто встати.
— Сутінки— розколина між світами,— сказав дон Хуан.— Це двері в невідомість.
Він показав широким жестом на скелю, де ми стояли.
— Це плато знаходиться перед дверима. Потім кивнув на північний край скелі.
— Там — двері. За ними — безодня. А за безоднею — невідоме. Наставники підійшли до Пабліто і попрощалися з ним. Очі в нього були вологі і непорушні, сльози котилися по щоках. Я почув голос дона Хенаро, котрий прощався зі мною, але не чув дона Хуана.
Дон Хуан і дон Хенаро щось коротко прошепотіли на вухо Пабліто. Після цього підійшли до мене. Та ще перед тим, як вони озвалися, я відчув особливий стан роздвоєності.
— Ми віднині станемо просто пилюкою на шляху,— сказав дон Хенаро.— Можливо, коли-небудь вона знову потрапить в твої очі.
Він сів перед нами навшпиньки і м'яко погладив землю.
— Ось передумова двох воїнів. Оця земля, цей світ. Для воїна нема більшої любові.
Обидва наставники пильно глянули на нас, потім сіли, схрестивши ноги.
— Лише тоді, коли любиш цю землю з нетлінною пристрастю, можна звільнитися від печалі,— сказав дон Хуан.
Він ніжно попестив землю.
—• Ця мила істота, котра є живою до останньої своєї частинки і розуміє всяке відчуття, заспокоїла мене, втішила. Вона вилікувала всі мої недуги і, зрештою, коли я повністю збагнув свою любов до неї, вона навчила мене бути вільним.
Він замовк. Тиша була зловісною. Ніжно посвистував вітер, а потім я почув далекий гавкіт самотньої собаки.
— Прислухайтесь до цього гавкання,— озвався дон Хуан.— Саме так моя кохана земля допомагає мені показати для вас цю останню мить прощання. Цей гавкіт — иайпечальніша річ, яку можна почути. Ці звуки — ніби нічний голос людини. Він долинає з оселі, що в долині. Людина волає через свого пса, оскільки вони є компаньйонами по рабству на все життя, висловлюючи свій сум і свою заплутаність. Людина прохає свою смерть прийти і звільнити її від моторошних і жахливих ланцюгів життя.
Слова дона Хуана торкнули в мені струну неспокою. Я відчував, що він промовляє, звертаючись прямо до мене.
Дон Хуан і дон Хенаро раптово відійшли вбік і, здавалося, розтали в сутінках. Пабліто взяв мене за руку і ми попрощалися один з одним.
Дивне зрушення, несподівана сила, порив підхопили нас на крила, змусили бігти до північного краю скелі. Я відчував його руку, коли ми стрибали в прірву, а потім — настала повна самотність...

Переклад з англійської
Олеся БЕРДНИКА